Українська

Переклад з іспанської – Сергія Борщевського

ЧАЙ

And she feeds you tea and oranges
that come all the way from China.
…and she lets the river answer
that you´ve always been her lover. *
Leonard Cohen.

Зупинившись на твоєму сліді
в ці дні помаранчі та відрази
я зазвичай підставляю шкіру дощовому повітрю.

Вирує вода.

Я повертаюсь на острів, що запліднює
у своєму яристому череві
чорну смугу вологого рису:
пóри
туляться, наче зів´ялі троянди,
під цим місяцем, неспроможним тебе повернути.

Вивергаю сім´я.

На бурштині згусток останнього мовчання.
Я випиваю його,
а тим часом уявляю тебе на брудній вулиці,
що тягнеться вгору
по дорозі з міста.

Зі збірки «Про бурштин» (1986)

ЛІТАКИ

Іноді,
виблискуючи у високості,
вони знову стають птахами й окреслюють хмари,
друзями у лихоманкових авантурах,
повних комах, скарбів, блискавиць
зі сталевими дзьобами, здатними позбавити сну
ніч чи слова,
бо я досі не вмію писати.

Я не знаю також,
яких, коли вичерпаються назви втечі,
за межею твого існування
я запрагну оголених міст.

ІНОЗЕМЕЦЬ

Елікурі Чуайлаф

Він мовчить, як людина, що танцює під дощем
і мріє.
Щовечора повертається він до міста,
що сіло на мілину в сутіні дерев,
де хлопчик збирає назви речей,
які потім його розшматують,
а пальці його тим часом закріплюють у повітрі
іншу абетку.

АМУР

В його погляді й віці було щось
від грішного ангела.

Поряд із твоїм прадавнім ім´ям, слід,
що зазвичай залишає цирк
на траві й на сталості всього минущого.

«Я прийшов, щоб залишитися», – мовив він,
прощаючись.

ГОТЕЛЬНА КІМНАТА

Під покривом гіпсу
однаковий шум хвиль і дорожнього руху,
та жінка в дзеркалі
й ти,
котрий бачив її чарівною,
готовий заперечувати
світло чи вулиці, в обіймах із віком.

Там літні тополі,
срібне моргання очей
того, хто повертається
до своєї тіні під чистим небом,
хто повертає вуглини своєму холоду
й лону камінної брили
прозорі пасма плачý.

Замість упасти, я заплющую очі.

ЗВОРОТНА ПУТЬ

Лиш починають прибувати води в ріках.
Пригадую, ми одне одного поцілували ув очі
поцілували на прощання.
Ця жінка, що випереджає плин годин,
скидає одним рухом осінь з себе
й говорить про Європу.
А я міркую про її багаж.
У каменях та образах дерев,
і в піску моєї валізи.
Час тягнеться повільно, – вона каже.
Либонь, це так,
коли ти проминаєш станції та спиш
по інший бік.

Зі збірки «Переїзди»

Ріки мого дитинства – це прості ріки, такі як Гандарія, що вже понад сто років тече під землею. Деякі з них дали назви селищам – Ріолоба, Руісеньяда – і надали химерності печерам.
Згодом я взнала про яруги та їхні таємниці: Асуахе, Ахуй, Гінігуарда, а заразом і інші потаємні ріки: Ель Верде або Ріо де лос Охос, Футалсуфу, сьогодні занурену під попелом вулкану Чайтен… Я слухала історії про ті з них, яких нумерували, як чилійські школи, і про ті, що, за розповідями, вільно течуть під шкірою Західної Сахари.
Я спостерігала надвечір´я над Оріноко, Молдавою, Гудзоном і над каналами Мерсея та Айрвелла, та, якщо йдеться про вибір, з усіх рік я віддаю перевагу рікам пам´яті.

УРОК ГЕОГРАФІЇ

Тут земля двигтить
на грані сейсмографів,
злегка хитається щоночі,
мовби перетинає її
тремтливий промінь.

Дати
поступово стирали
ріки, які я пам´ятаю
і не пам´ятаю.

Надвечір
вертають додому отари.
Тварини, яких я знаю,
йдуть чередою,
мов собаки, вулицями Вальпараісо,
разом із ними п´ють солону воду прибою
пагони інших
неймовірностей.

І крокує вовчиця
з розкішним хвостом,
на честь якої назвуть місто,
даючи тобі тінь.
Сьогодні крадеться вона серед плоскогір´їв,
спадкоємиця променю, клептоманка,
що дбає,
аби приватна власність вийшла за межі
савани: той час,
коли вітер снить серцебиттям, тишею,
водяною черепахою…
Хто притлумив цей галоп,
змусивши його відступити?

ФУТУЛЕУФУ

Пам’яті Хосе Віналса

Там, де вода тече серед попелу
й полонені хащі модрини,
у самому зародку
слів, що утворюють ріки,
руффф – руфф – куруф(1) –
вітер та його шум
не зважають на мову.
Там бубоніння
є початком
і кінцем пам´яті.
Там повільно спливають години
й комахи на своєму шляху
малюють дощ,
там гомонять, перепускаючи ковток,
але там, на порубіжжі,
все квапиться «просто так».

Бувають подорожі, з яких ніколи не вертають назад.
Завжди повертається інший.

(1) куруф – вітер мовою мапудунгун

Початок і кінець пам´яті, бубоніння, щоб знайти злагоду зі світом через слова у дитинстві й відновити її, завдяки ним, у старості. Звуки та образи, що їх одного дня якийсь проблиск засмоктує в центр бурі: блискавка кожної дитини, що обертається на промінь дорослого, який боїться слів, у яких наголос падає на третій склад від кінця.

… я так виразно чую слово блискавка –
блискавка, блискавка – і лечу в ньому,
і навіть все ще палаю в ньому
Гонсало Рохас

Давидові Гонсалесу та Хосе Марії Хірону

Ти прийшов, щоб сказати блискавка,
та блискавка неушкодженого
хлопчика-старика,
чи тобі вже судився промінь,
що різьбить пальці слиною диявола,
що наносить на лівійського бербера татуювання:
долю короля без народу
та срібні пазурі на піску,
вереття прозорих артерій, сосни
у воді.
Асурбаніпал…
І все так далеко від дому.

ЛІТО

Томасові Мартіну Арноріазі

Літо –
це стежина,
що тягнеться вздовж крутосхилу,
прозорість води поміж розкотів грому,
сяйливе каміння
й печери, що з´єднують берег
із обрієм.

На суходолі
хтось для інших носить море
в очах,
краплі піску у пагонах сну.

Літо – хлопець із ясними очима,
надвечіря лютневого понеділка
в одному з мадридських барів.

Коли надходить зима
немов у чеканні квітня.
У.С.

Уберто Стабіле

Тоді ти також був зеленим,
солодкою брамою на рівні склепіння,
хмар,
що розлючено мчали верхи за тобою
супроти неба якоїсь чужої країни.

Зеленим,
наче світло, що ховає в містах
ріки, де ми живемо недоречно.

(Ріо Верде або Ріо де лос Охос (2))

(2) Зелена ріка або Ріка очей (прим. перекл.)

 

Одне лишень слово,
і темрява змахує крильми,
висмикує нитку
і – попри дощ – летить на хмарині
з чорними метеликами.
А за нею
інші різнобарв´я, сонце, виноградна лоза
і плоди в долині й на камені.
Слово – комета,
що запускає вгору твій сміх разом із іншими
дитячими словами
серед повалених колон храмів.
Баалбек, Баалбек…

(На берегах Айрвелла)

 

Марні,
наче любов, що пізно приходить
і даремно волає,
течуть прадавні підземні ріки
серед невидимих піщаних міст.
Без річищ ані місця призначення,
дюни пам´яті чи затони,
і немає жодного спомину, щоб їх обгавкав.

(Зі збірки «Невиразні ріки», 2010)